Судді Черкаського окружного адміністративного суду м. Черкаси
18002 м. Черкаси, бульвар Шевченка, 245
Мишенко В.В.
Позивач: Лінч Лариса Олексіївна
місцепроживання:
м. Черкаси, вул. Перова, 8 кв. 15
номер засобу зв’язку:
8-093-123-12-12
Відповідач 1: Приватне Підприємство "Будмаш"
місцезнаходження:
18002, м. Черкаси, вул. Хрещатик, 217,
Відповідач 2: Державна спеціалізована фінансова установа
«Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву»
місцезнаходження:
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 14,
8-044-270-64-55
Справа № 2-а-123/08 про визнання рішення та дій суб’єкта владних
повноважень протиправними
КЛОПОТАННЯ
про закриття провадження у справі
Ваша честь, Відповідач 1 вважає що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, виходячи з наступного:
По-перше:
Відповідно до статей 2, 4 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Стаття 15 ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Надалі Відповідач 1 більш глибше спробує розв’язати наведені юрисдикційні проблеми з урахуванням суб’єктивного складу учасників спірних правовідносин у поєднанні з визначенням характеру спірних правовідносин відповідно до наявності в діях сторін приватного чи публічного інтересу, а не формальної належності спірних правовідносин до певної галузі права, і це ґрунтується на такому:
З позицій доктрини про приватне право (цивільне право) визначається як основна галузь права, що регулює приватні (майнові й немайнові) взаємовідносини громадян, а також створених ними юридичних осіб, що формуються за ініціативою їхніх учасників та з метою задоволення їхніх власних (приватних) інтересів.
Цим визначаються й основні, принципові розходження приватноправового і публічно-правового методів регулювання відносин. У публічно-правовому методі переважають владно-організаційні, примусові засоби, пов’язані зі здійсненням державних і суспільних (публічних) інтересів. Приватноправовий метод пов’язаний з ініціативою й самостійністю учасників цивільних відносин, що реалізують свої власні (приватні) інтереси.
Правовий аналіз ст. 16 ЦК України, де наведено невичерпний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, серед яких є зокрема визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, які їх порушують, свідчить про законодавчо визначені можливі способи задоволення приватного, а не публічного інтересу, в такому разі, судове рішення у цивільних справах має містити висновок про обсяг і належність прав та обов’язків сторін у спорі про право цивільне, які мають не публічний, а приватний характер, а сторони мають на меті здійснення приватного інтересу.
Стаття 162 КАС України, яка наводить повноваження адміністративного суду при вирішенні справи у разі задоволення адміністративного позову, визначає способи задоволення інтересів позивача у публічних відносинах, за відсутності спору про право цивільне, тобто захист публічного інтересу у спірних правовідносинах.
Можна навести багато прикладів, коли норми публічного права присутні у сфері приватних відносин за участю суб’єкта владних повноважень під час здійснення управлінських (регуляторних) функцій. Зокрема, такі правовідносини встановлюються при приватизації державного майна, отриманні державного (комунального) майна у власність чи користування, встановленні тарифів за договорами з надання комунальних послуг, при наданні дозволів на перебудову житлових приміщень, відведенні земельних ділянок та їх вилученні, засвідченні набуття права інтелектуальної власності тощо.
У таких випадках суб’єкт владних повноважень у результаті управлінських дій виконує регуляторну функцію відносно громадян за відсутності в цих правовідносин ознак підлеглості чи підпорядкування, які притаманні адміністративним правовідносинам. Під час регуляторних дій суб’єкта владних повноважень можливі спори цивільного права, його виникнення, зміни чи припинення, що неможливо встановити у порядку адміністративного судочинства, основною метою якого є оцінка правомірності дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень під час здійснення владних управлінських функцій у публічно-правових відносинах, та повернення суб’єкта владних повноважень в законодавчо визначені межі діяльності з можливим відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок виходу за ці межі.
Виходячи з наведеного, можна зробити висновок та визначити поняття публічно-правового спору, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, як спору, що виник за участю суб’єкта владних повноважень з приводу здійснення ним своєї компетенції для досягнення публічного (державного чи суспільного) інтересу. Тоді виникає одразу питання, яким чином Рішення Відповідача 1 № 62 м від 21.08.2008 р., що прийняте в межах своєї компетенції та на підставі порушення Лінч Л.О. своїх договірних зобов’язань, стосується публічного (державного чи суспільного) інтересу?
Отже, по суті не є публічно-правовим спір за участю суб’єкта владних повноважень, публічного права, з одного боку, та суб’єкта приватного права, фізичної особи, коли управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на створення, зміну або припинення її цивільних прав. Тобто прийняте спірне рішення, спрямоване на припинення цивільних прав Позивача по Кредитній угоді № 18 від 18.07.2005 р.
У такому разі маємо спір про право цивільне, хоча однією зі сторін у ньому виступає особа публічного права, а спірні правовідносини врегульовані нормами як цивільного, так і адміністративного права. У спірних правовідносинах у цьому випадку реалізується не публічний, а приватний інтерес.
Але саме в цей, момент необхідно зосередити увагу на те, що Рішення № 62м «Про відміну дії рішення від 20.06.2005 р. № 57 м» від 21.08.2008 р. Відповідача 2 яка хоча і є Державною спеціалізованою фінансовою установою, але в процесі своєї діяльності не має жодного регулятивного впливу як на суспільство у цілому, так і на його окремі елементи (групи, інститути тощо) а отже, спірне Рішення прийняте було виключно саме з договору (угоди) який за всіма ознаками є цивільно-правовим а не як не адміністративним (про що вказує позивач в своєму позові), оскільки цивільно-правовий договір який містить предмет, права, обов’язки, відповідальність, згоду сторін і мету, спрямований на досягнення певного правового результату, тому і виниклий спір повинен розглядатися виключно в порядку цивільного судочинства оскільки між сторонами існує спір саме про право, а не як не в порядку адміністративного судочинства.
Ваша честь необхідно звернути Вашу увагу, що при підписанні та укладенні Кредитної угоди № 18 від 18.07.2005 р., сторони, зокрема Лінч Л.О., виражала своє вільне волевиявлення, а це є також підтвердженням того що за своїми ознаками, Кредитна угода є саме цивільною а не адміністративною, оскільки за цією угодою, знов таки наголошуємо, відсутні відносини влади та підпорядкування.
Необхідно перейти більш детальніше до визначення походження Кредитної угоди. Універсальність цієї угоди обумовлена її сутністю, яка полягає в тому, що в основі угоди як правового явища, лежить сукупність волевиявлення його сторін (заява Позивача про надання кредиту від 27 серпня 2004 року), реалізована у взаємній домовленості з метою реалізації власних інтересів. Дана Кредитна угода є одним із правових засобів, у межах якого інтерес кожної сторони в принципі може бути задоволеним лише через задоволення інтересу іншої сторони. Це породжує загальний інтерес сторін до укладення угоди та її належного виконання. Тому саме угода, заснована на взаємній зацікавленості сторін, здатна забезпечити організацію, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо досягти за допомогою найжорсткіших адміністративно-правових засобів.
Угоду (договір) прийнято розглядати як урегульоване нормами цивільного права зобов’язальне відношення, учасники якого є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Однак поняття «договірне зобов’язання» і «договір» — не аналогічні юридичні категорії, оскільки перше поняття за змістом ширше за друге, адже договір є однією з підстав виникнення зобов’язання. Сторони можуть поставити виникнення зобов’язання в залежність від певного юридичного факту, тому договір як юридичний факт передує зобов’язанню.
Так, Відповідачем1, яке є одною із сторін Кредитної угоди було прийняте Рішення № 62м «Про відміну дії рішення від 20.06.2005 р. № 57 м» від 21.08.2008 р., саме на підставі та в зв’язку із тим, що Когут Л.О. були порушені умови п. 4.2.5. цієї кредитної угоди, а саме не повідомлення регіонального управління про зміну місця роботи та місця свого постійного проживання, також порушено п. 43 Постанови Кабінету міністрів України від 29 травня 2001 року № 584 «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла», в зв’язку з чим Черкаське регіональне управління керуючись п. 45 Вищезазначеної Постанови та на підставі п. 4.3.3. Кредитної угоди № 18 від 18.07.2005 р. достроково розірвало з Лінч Л.О. Кредитну угоду № 18.07.2005 р., оскільки право на розірвання передбачено в самій угоді.
Таким чином, відносини між сторонами по даній судовій справі повинні регулюватися в порядку цивільного судочинства а не адміністративного.
По-друге:
У ст. 2 КАС України закріплено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Національним процесуальним законодавством урегульована не лише безпосередня реалізація конституційного права фізичних і юридичних осіб на судовий захист, але й визначено суб’єкт правовідносин, який поряд із фізичними та юридичними особами є одним із основних учасників адміністративного процесу. Тобто в порядку адміністративного судочинства передбачена можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень (наприклад, частин 2, 3 ст. 2 КАС України).
Необхідно зазначити, що таке поняття як «суб’єкт владних повноважень» уперше закріплене в КАС України, на сьогоднішній день не має належного і вичерпного обґрунтування в адміністративно-правовій науці, тому відповідного розкриття потребують сутність цього поняття та характерні ознаки таких суб’єктів, зокрема Відповідач 1. Принципово важливим для правильного розкриття юридичної природи правового статусу суб’єктів владних повноважень в адміністративному процесі є однозначне визначення змісту поняття «суб’єкт владних повноважень».
Узагальнення цього поняття, закріпленого п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, дає підстави зробити висновок, що таким суб’єктом слід вважати: Президента України (ст. 102 Конституції України); орган законодавчої влади — Верховну Раду України (ст. 75 Конституції України); органи виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади (статті 113, 118 Конституції України, Закони України «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеві державні адміністрації»); органи судової влади — Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції (ст. 124 Конституції України, закони України «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України»); прокуратуру України (ст. 121 Конституції України, Закон України «Про прокуратуру»); Верховну Раду, Раду Міністрів; органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські, районні, обласні ради (ст. 140 Конституції України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»); посадову чи службову особу зазначених вище органів; інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій, наприклад, будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення, громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону (ст. 140 Конституції України, закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону») тощо.
Цей перелік суб’єктів владних повноважень та нормативно-правових актів, які регулюють їх діяльність, попередньо дозволяє зробити ряд висновків. Передусім він є доволі широким, що лише ускладнює визначення конкретного суб’єкта як одну із сторін адміністративного процесу. Доступність правосуддя, зокрема в адміністративних справах, має забезпечуватися простотою та зрозумілістю процесуального законодавства, однак неоднозначний та широкий зміст поняття «суб’єкт владних повноважень» перешкоджає здійсненню принципу доступності правосуддя, робить ускладненою чи навіть неможливою реалізацію судового захисту власних законних прав, свобод та інтересів.
Для забезпечення термінологічної єдності в розумінні цього поняття, можна запропонувати власне визначення поняття «суб’єкт владних повноважень» як уповноваженого державою суб’єкта (орган, підприємство, установа, організація, посадова чи службова особа, в даному випадку – Державна спеціалізована фінансова установа), який на основі та відповідно до чинного законодавства здійснює управлінський чи регулятивний вплив як на суспільство у цілому, так і на його окремі елементи (групи, інститути тощо).
Таким чином, відповідно до правових положень Кодексу адміністративного судочинства України, суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Так, під згаданим органом державної влади розуміються органи законодавчої та виконавчої влади.
Отже, Відповідач 1 не є органом законодавчої та виконавчої влади, а тим більше органом місцевого самоврядування, а значить одні з головних складових частин поняття «суб’єкт владних повноважень» за природою свого походження, не розповсюджується на Відповідача 1.
Перейдемо до подальшого розгляду поняття «суб’єкт владних повноважень».
Найбільш проблемним на практиці є визначення «посадової особи» та «службової особи». Поняття «посадової особи» детально розкриває Закон України «Про державну службу», яким визначено, що посадовими особами є керівники або заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на котрих законом або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Проте законом на сьогодні чітко невизначено поняття службової особи. Традиційно до службових осіб відносять працівників органів внутрішніх справ, митниці, податкових органів тощо. Оскільки, зазначені працівники наділені спеціальними повноваженнями. Як правило, дії службових осіб породжують юридичні наслідки для фізичних та юридичних осіб, які не перебувають з ними у службових відносинах. При цьому, службові особи також наділені правом застосовувати заходи адміністративного примусу до учасників правовідносин, які порушують закріплені норми права.
При прийнятті спірного рішення Відповідач 1 не здійснювало владні управлінські функції, а керувалося виключно пунктом кредитної угоди, який дає право на розірвання угоди, у разі порушення позичальником (Лінч Л.О.) умов кредитного договору.
Отже при розгляді даної судової справи, слід виходити з того, що підставою для прийняття спірного Рішення, як вже зазначалось неодноразово, є порушення Лінч Л.О. своїх договірних зобов’язань за Кредитною угодою, Кредитна угода яка по суті і є тим самим регулятором правових відносин між сторонами, яка носить майновий характер та інтереси сторін, а отже знов таки дана угода є цивільною угодою, право на розірвання цієї Кредитної угоди та припинення за нею відносин, як раз й передбачено умовами Кредитної угоди (п. 4.3.3. Кредитної угоди № 18 від 18.07.2005 р.).
Враховуючи все вищевикладене, констатуємо наступне:
Спір між сторонами по справі виник на підставі порушення та невиконання Позивачем своїх зобов’язань за Кредитною угодою № 18 від 18.07.2005 р., що сприяло прийняттю відповідного рішення, знов-таки на підставі передбаченому в угоді пункту, який дає право Відповідачу 1 на розірвання цієї угоди.
Відповідач 1, не є суб’єктом владних повноважень, зокрема прийняте Рішення № 62 м від 21.08.2008 р., є по-суті правоприпинячим рішенням для Лінч Л.О., оскільки спірне рішення не має регулятивного впливу на суспільство, за його ознаками відсутні відносини влади та підпорядкування.
Подана позовна заява Лінч Л.О. від 03.10.2008 року, повинна розглядатися виключно в порядку цивільного судочинства, оскільки у даних спірних правовідносинах реалізується не публічний а приватний інтерес.
На підставі вищевикладеного, просимо Шановний Суд:
1. Закрити провадження у справі, в зв’язку із тим, що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
2. Витрати покласти на Позивача, згідно КАС України.
"___"_________________2008 р. О.О.Бодашко (представник Відповідача 1)
Примітка до клопотання про закриття провадження у справі:
1. Не лякайтесь такого великого клопотання. Воно двічі подавалось до судді та обидва рази було зачитано і відхилено суддеюу встановленому законом порядку.
2. Як ви зрозуміли, даний "трактат" було створено для впливу на інших учасників процесу, відволікти увагу від суті спору, предметом якого було нерухоме майно. На мій погляд, дане клопотання є унікальне в тому, що в ньому проведений аналіз двох різних галузей судочинства - адміністративного та цивільного.
3. Суддя відмовив позивачу у задоволенні його вимог. Апеляція залишила рішення суду першої інстанції без змін. Надалі (до ВАСУ) позивач не пішов.
4. Після такого клопотання, мені неодноразово довелося розмовляти з суддєю, який виявив зацікавленість у викладених в такому клопотанні твердженнях.
